ВЛАДИМИР ВЕЛИКОДНЫЙ: ЖУРНАЛИСТ, БЛОГЕР, ВЕБ-ДИЗАЙНЕР
Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води… В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди. Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну. Без неї – ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами… Любіть … Читать далее
І все, куди не йду, холодні трави сняться, де дерева шумлять і плачуть за Дінцем, де вулиці п’янить солодкий дух акацій, востаннє за вікном заплакане лице… І сняться все мені далекі темні очі, що в’януть і мовчать в осінній далині… А щоки, як колись, вітри мені лоскочуть, і запах чебрецю несуть вони мені… Ну, як … Читать далее
Навколо радощів так мало… Який у чорта “днів бадьор”, Коли ми крила поламали У леті марному до зор. І гнів, і муку неозору Співаю я в ці дні журби, Коли лакеї йдуть угору Й мовчать раби. Коли розходяться з ділами В розгоні страшному слова. Розбий же голову о камінь, Моя Вкраїно, удова… Як і колись, … Читать далее
Я знаю силу слова — воно гостріш штика і швидше навіть кулі, не тільки літака. Воно проміння швидше, в нім — думка й почуття. Воно іде в народи для вічного життя. Коли це слово — зброя, як день, що не схолов, коли живуть у ньому ненависть і любов. Воно влуча як куля, ця зброя золота, … Читать далее
В огні нестерпної навали рубали, різали наш сад… А ми дивилися назад і за минулим сумували… Руками власними тюрму творили ми собі одвічну… О, будьте прокляті, кому назад повернуто обличчя! Брати нас брали на штики за слово, правдою повите… Ви ж розумієте, — віки не знали ми, чиї ми діти!.. Хтось застромив у серце шило, … Читать далее
І знову дні руді та бурі, такі щасливі та сумні! Ми не обернемо на бурі свої ридання і пісні. Невже не згине доля клята, щоб не казали вже про нас, що ми наївні, як телята, у цей важкий грозовий час!? Невже не можна, мій народе, усім сказать, що ти є ти, що страшно нам на … Читать далее
Коли потяг у даль загуркоче, пригадаються знову мені дзвін гітари у місячні ночі, поцілунки й жоржини сумні… Шум акацій… Посьолок і гони… Ми на гору йдемо через гать… А внизу пролітають вагони, і колеса у тьмі цокотять… Той садок, і закохані зори, і огні з‑під опущених вій — Од проміння і тіней узори на дорозі … Читать далее
Білі акації будуть цвісти в місячні ночі жагучі, промінь морями заллє золотий річку, і верби, і кручі… Будем іти ми з тобою тоді в ніжному вітрі до рання, вип’ю я очі твої молоді, повні туману кохання… Солодко плачуть в садах солов’ї, так, як і завжди, незмінно… В тебе і губи, і брови твої, як у … Читать далее
Маленьким хлопчиком додому у полі йшов я в шумі трав і у гніздечку кам’яному сорокопутика спіймав. Тримав я міцно пташеня те, й на мене зорили з руки його лякливі оченята, немов чорненькі ягідки. Над ним сіяла синь квітчаста і птиць лунав щасливий спів… Невже навіки волі щастя він у долоні загубив? І стиснув серце жаль … Читать далее
В его стихах есть что-то неуловимо чарующее. Это я о Николае Рубцове. Вроде незамысловатые, без особых изысков, строки, а как врезаются в душу. Впервые я познакомился с поэзией Рубцова в молодости, когда готовился поступать в университет. Случайно открыл альманах «Юность» и обнаружил там подборку его стихов. «Высокий дуб, глубокая вода, Спокойные кругом ложатся тени, И … Читать далее
Высокий дуб, глубокая вода, Спокойные кругом ложатся тени, И тихо так, как будто никогда Природа здесь не знала потрясений. И тихо так, как будто никогда Здесь крыши сел не слыхивали грома. Не встрепенется ветер у пруда И на дворе не зашуршит солома. И редок сонный коростеля крик. Вернулся я — былое не вернется. Продлится пусть … Читать далее
В минуты музыки печальной Я представляю жёлтый плёс, И голос женщины прощальный, И шум порывистых берёз, И первый снег под небом серым Среди погаснувших полей, И путь без солнца, путь без веры Гонимых снегом журавлей… Давно душа блуждать устала В былой любви, в былом хмелю, Давно понять пора настала, Что слишком призраки люблю. Но всё … Читать далее